Бачення

Ідентичність, покликання та місія Архієпископії невіддільно пов’язані з обставинами й умовами її виникнення — російською революцією (більшовицьким переворотом), встановленням безбожного режиму, масовою еміграцією, що з нього випливла, до Західної Європи і зокрема до Франції.

Заснована святим патріархом Московським Тихоном, а потім доручена ним архієпископу Євлогію (указ від квітня 1921 року) (див. розділ «Історія»),  Архієпископія перейме дві риси, закладені тим, хто в січні 1922 року став митрополитом Євлогієм: спадок російської православної духовної традиції, відродженої зокрема Московським Собором (1917–1918) (пастирська турбота, прийняття мігрантів), та місію на землі прийняття, яка неодмінно вписується в перспективу оновлення й урізноманітнення.

Попри перипетії історії, що тягнеться майже 100 років (див. розділ «Історія»), і церковно-канонічні потрясіння, які її сколихнули і привели сьогодні до возз’єднання з Московським Патріархатом, з якого вона походить, ясно видно, що Архієпископія була привілейованим церковним простором свідчення і місії. Хоча не слід забувати кількох великих імен, які залишилися вірними Московському патріархату, основне сяйво православ’я в діаспорі в першій половині XX століття завдячує богословам, об’єднаним навколо Свято-Сергіївського богословського інституту в Парижі, з якого походить також Семінарія святого Володимира в Нью-Йорку, а згодом — усім богословам, сформованим у цій традиції.

Ця школа, названа «Паризькою школою» , знову підтвердила, віднайшовши їх заново в продовженні російського богословського та духовного відродження, православне богослов’я, духовність та еклезіологію. Тим самим вона викликала відкритість і прихильне прийняття, що пояснює нині європейський вимір Архієпископії, її поліетнічність і літургійну багатомовність. Саме завдяки цьому відкритому й об’єднавчому свідченню, яке несе духовний заповіт митрополита Євлогія – «Свобода духу в Церкві священна»  численні члени Архієпископії, клірики й миряни, разом з іншими значною мірою сприяли зустрічі з православними іншого національного та юрисдикційного походження.

Нові реалії, зокрема пересування людей та інформації в загальних рамках «глобалізації», позначилися на житті тут, у Західній Європі, так само як і в усьому православному світі. Розвиваючи свою пастирську увагу до тих, хто з корінного західного населення приєднується до православного віросповідання на місцях, Архієпископія зберігає увагу до вірних, що походять із перших хвиль еміграції, та їхніх нащадків; вона також, у міру своїх можливостей, враховує прибуття новоприбулих зі Східної Європи, які походять із різних церковних культур. Юнаки й дівчата, народжені та повністю інтегровані в країнах Західної Європи, часто знаходять у наших поліетнічних і полікультурних церквах сприятливе середовище, яке спонукає їх не залишати віру і Церкву, що вони часто відчували як «чужі».

Архієпископія, єпархія, нині возз’єднана з Московським Патріархатом, що користується істотною автономією — богословською, літургійною та пастирською (а також адміністративною та фінансовою), має всі підстави для продовження своєї місії, яка, зрештою, від самого початку була її місією: свідчити про православну віру тут і тепер та діяти заради її єдності в цьому світі «щоб світ увірував». На цій основі й у цій перспективі Архієпископія, попри труднощі та перешкоди геополітичного характеру, братиме участь у будь-якій ініціативі, здатній поліпшити канонічне становище місцевого православ’я з дотриманням еклезіології сопричастя.  

Крім того, живучи в краях, де православ’я перебуває в меншості, Архієпископія прагне продовжувати своє свідчення також із повагою до місцевих християнських ідентичностей, спадкоємиць інших духовних і богословських традицій. Так, спільноти Архієпископії встановлюють, підтримують і розвивають братні стосунки з християнськими спільнотами інших конфесій, від яких іноді отримують допомогу й підтримку. Вони часто беруть участь, наслідуючи митрополита Євлогія, в екуменічному діалозі та молитвах за єдність християн і налагоджують зв’язки на рівні парафіяльних спільнот, водночас даючи свідчення спільного служіння в суспільстві.