- Митрополит Євлогій (Георгієвський) 1921–1946
- Митрополит Володимир (Тихоницький) 1946–1959
- Архієпископ Георгій (Тарасов) 1960–1981
- Владика Георгій (Вагнер)
- Архієпископ Сергій (Коновалов)
- Архієпископ Гавриїл (де Вільдер)
Митрополит Євлогій (Георгієвський)
Закінчивши середню освіту в духовному училищі в Бєльові та в Тульській семінарії (180 км на південь від Москви), Василь Георгієвський вступив до Московської духовної академії. Закінчивши академію в 1892 році, Василь був узятий домашнім учителем у родину Лопухіних у Москві. Через півроку, у 1893 році, він отримав посаду помічника інспектора єпархіального училища в Єфремові (120 км на південь від Тули).
3 лютого 1895 року, у віці 27 років, він прийняв чернечий постриг з ім’ям Євлогій. 12 лютого його було висвячено в сан ієромонаха, після чого призначено викладачем грецької мови в Тульській семінарії. Наступного року його призначають інспектором Володимирської семінарії. Через два роки, у 1897-му, його призначають ректором Холмської семінарії (Польща під російським пануванням). Нарешті, 12 січня 1903 року ієромонаха Євлогія було хіротонізовано на єпископа Люблінського, вікарія Холмсько-Варшавської єпархії. У 1905 році вікаріатства Люблінське та Седлецьке об’єдналися в одну єпархію з єпископською кафедрою в Холмі, на чолі з єпископом Євлогієм.
У 1907 році єпископа Євлогія було обрано депутатом від Холмської губернії до Другої Державної думи Російської імперії, а згодом переобрано до Третьої Думи. Головне завдання владики Євлогія полягало в тому, щоб домогтися адміністративного статусу для Холмської губернії та її приєднання до Росії. Оскільки це завдання було успішно виконано, у 1912 році владику Євлогія було возведено в сан архієпископа.
У 1914 році, незадовго до початку Першої світової війни, архієпископа Євлогія було призначено на Волинську кафедру, а коли російські армії зайняли Галичину, його призначили керувати православними парафіями на територіях, зайнятих російською армією, з центром у Львові. Численні уніатські парафії з власної волі вирішили повернутися до Православ’я. У липні 1917 року архієпископа Євлогія було покликано до участі в передсоборній нараді, а коли 15 серпня 1917 року відкрився Собор Російської Церкви, його обрали головою комісії «Богослужіння, проповідництво та храмове мистецтво». Після обрання патріарха Тихона архієпископа Євлогія було обрано членом патріаршого Синоду.
Перебуваючи в Києві на Соборі Української Церкви, 4 грудня 1918 року архієпископа Євлогія разом з митрополитом Антонієм (Храповицьким) було заарештовано петлюрівськими сепаратистами, а після перемоги поляків обидва ієрархи опинилися в полоні в нових господарів. Лише через дев’ять місяців їх було звільнено завдяки втручанню Клемансо. У серпні 1919 року вони через Бессарабію та Константинополь дісталися Кубані, до генерала Денікіна.
Не маючи змоги повернутися на Волинь, архієпископ Євлогій прийняв запрошення вирушити до Сербії й 16 січня 1920 року залишив Новоросійськ. У Сербії архієпископ Євлогій познайомився з патріархом Сербської Церкви, з багатьма іншими ієрархами, а також з королем Олександром. На початку навчального року у вересні 1920 року, проживши літо в монастирі Груґетек, архієпископ Євлогій викладав в Донському інституті шляхетних дівчат, евакуйованому до Белої Цркви.
На початку 1921 року архієпископ Євлогій отримує від Тимчасового Вищого церковного управління за кордоном, очолюваного митрополитом Антонієм (який залишив Крим і тимчасово перебував у Константинополі), призначення на посаду керуючого російськими православними парафіями в Західній Європі. Через Відень і Прагу він прибуває до Берліна на Страсний тиждень у супроводі архімандрита Тихона (Лященка).
Саме в 1921 році владика Євлогій отримує від патріарха Тихона указ від 8 квітня, яким його призначено на чолі російських православних парафій у Західній Європі з правами й прерогативами єпархіального архієрея. Він також отримує листа від митрополита Петроградського Веніаміна, який підтверджує, що передає йому свою юрисдикцію над цими парафіями, які досі підпорядковувалися митрополиту Санкт-Петербурзькому (згодом Петроградському). Ці акти святого патріарха Тихона і святого митрополита Веніаміна становлять підставу канонічності церковного діла митрополита Євлогія в Західній Європі. У січні 1922 року патріаршим указом владику Євлогія було возведено в сан митрополита.
Влітку 1921 року владика Євлогій відвідує російські парафії в Парижі, Лондоні, Каннах, Ніцці та Ментоні. Восени 1921 року на церковному з’їзді російської еміграції в Карловцях (Сербія) владика Євлогій та інші делегати не схвалюють офіційну заяву з’їзду на користь відновлення династії Романових на імператорському престолі Росії. Він вбачає в цьому використання Церкви в політичних цілях. У червні 1922 року він отримує з Москви патріарший указ від 5 травня 1922 року, який наказує розпустити Тимчасове Вище церковне управління за кордоном, що засідало в Карловцях, у зв’язку з політичними заявами цього управління, і який підтверджує владику Євлогія у відповідальності за російські православні парафії за кордоном. Проте в Карловцях вважали, що патріарший указ не потрібно брати до уваги. Митрополит Євлогій, з поваги до митрополита Антонія та інших ієрархів, що були з ним, поступився їм і не привласнив собі повноту влади, яку йому, однак, надав патріарх Тихон.
Восени 1922 року митрополит Євлогій оселився в Парижі й заходився організовувати єпархіальне управління. Архімандрита Тихона він залишив у Німеччині й висвятив його на єпископа-помічника навесні 1924 року. Невдовзі, у 1926 році, цей єпископ став причиною конфлікту з Карловацьким синодом, завдяки якому йому вдалося бути піднесеним до сану єпархіального єпископа для Німеччини без згоди митрополита Євлогія, що спричинило розрив між останнім і Синодом за кордоном, який з 1922 року на своїх засіданнях невпинно боровся проти митрополита Євлогія. Конфлікт переріс у розрив. Проте більшість парафій у Німеччині залишилися вірними владиці Євлогію, і лише в другій половині 1930-х років, під тиском нацистського режиму, кілька з них зрештою перейшли під юрисдикцію єпископа Карловацького синоду.
Для підготовки священників, потрібних російській еміграції, у 1925 році з ініціативи митрополита Євлогія в Парижі було засновано Інститут православного богослов’я (Свято-Сергіївський інститут), куди для викладання запросили видатних учених російської еміграції — богословів, істориків, філософів. Митрополит Євлогій став його першим ректором. У 1943 році він отримав ступінь доктора honoris causa. Дуже швидко в усіх країнах Європи, але передусім у Франції, було засновано нові парафії. За даними Єпархіального управління 1928–1938 років, митрополит Євлогій керував тоді понад 110 парафіями чи громадами, що простягалися від Фінляндії (2 парафії) до Марокко (3 парафії), від Лондона до Флоренції, через Голландію (2 парафії), Чехословаччину (4 парафії), Німеччину (7 парафій) та Францію (понад 70 парафій). Йому допомагали кілька єпископів-помічників: архієпископ Володимир у Ніцці (1925–1946), архієпископ Олександр у Брюсселі (1929–1940), архієпископ Серафим у Лондоні (1926–1927), єпископ Сергій у Празі (1924–1946), єпископ Веніамін (1927–1930), а потім єпископ Іоанн (1932–1946) у Парижі.
У 1927 році митрополит Євлогій мав зіткнутися з новим конфліктом, цього разу з Московським патріархатом. Митрополит Нижньогородський Сергій, на той час заступник місцеблюстителя патріаршого престолу, звинуватив еміграційне духовенство в контрреволюційних позиціях і зажадав зобов’язання лояльності до радянського режиму. Митрополит Євлогій запевнив у своїй цілковитій аполітичності, водночас підкресливши, що члени його духовенства не можуть бути пов’язані з урядом держави, громадянами якої вони не є.
У 1930 році й цей конфлікт переріс у розрив, після того як митрополит Сергій докорив митрополиту Євлогію за його участь в екуменічних молитовних зібраннях за переслідувану Російську Церкву. Коли Москва зажадала від нього скласти повноваження, митрополит Євлогій звернувся до Вселенського патріарха й вирушив до Константинополя. Патріарх Фотій II підтримав його в усіх відношеннях і прийняв його під свій омофор з титулом екзарха в рамках «Тимчасового екзархату для російських парафій у Західній Європі». Поступово нове канонічне становище було визнано й узаконено, хоча кілька священнослужителів залишили єпархію, щоб лишитися в юрисдикції Москви.
У 1934 році митрополит Євлогій поїхав до Сербії до ложа занепалого митрополита Антонія, сподіваючись на примирення. Це примирення справді відбулося, але не припинило інтриг Карловацького синоду, зокрема в Німеччині.
З 1939 року сили митрополита Євлогія почали слабшати. Він страждав передусім від поступової глухоти. Під час війни, яку він пережив у Парижі, відрізаний від понад половини парафій своєї єпархії, владика Євлогій уважно стежив за подіями й палко переживав успіхи та невдачі радянської армії. Як і багатьох російських емігрантів того часу, після війни його нестримно потягнуло до країни походження. Це привело його до початку переговорів з новим патріархом Московським Алексієм I, щойно обраним. До Парижа прибула делегація Московського патріархату на чолі з митрополитом Крутицьким Миколою. 2 вересня 1945 року митрополит Євлогій співслужив з митрополитами Миколою та Серафимом (Лук’яновим), колишнім представником Карловацького синоду у Франції, в Олександро-Невському соборі в Парижі.
Проте більшість духовенства та мирян не поділяли цієї схильності свого немолодого предстоятеля до повернення під Московський патріархат, починаючи з архієпископа Володимира, єпископа-помічника в Ніцці з 1925 року, якого наприкінці війни митрополит Євлогій викликав до Парижа, щоб він допомагав йому та керував єпархією під час його хвороби. Вони відкрито висловили це на пастирських зборах, скликаних 29 серпня 1945 року в Парижі. У наступні місяці митрополит Євлогій відверто запитував себе про слушність свого кроку, тим більше що Московський патріархат ухвалював рішення, не радячись з ним, а патріарх Константинопольський зволікав із наданням згоди на повернення під юрисдикцію Москви.
Митрополит Євлогій помер 8 серпня 1946 року в своєму невеличкому помешканні на rue Daru, поруч зі своїм собором. Його похорон відбувся 12 серпня під головуванням митрополита Ленінградського Григорія. За два дні до цього митрополит Фіатирський Григорій, екзарх Вселенського патріарха в Західній Європі, приходив помолитися перед його труною. Митрополита Євлогія було поховано в криптіцеркви Успіння біля цвинтаря Сент-Женев’єв-де-Буа (Ессонн), освячення якої він очолював кількома роками раніше, у 1939 році.
(текст складено за короткою біографією митрополита Євлогія, в: «Єпархіальний вісник», № 8, грудень 1997, с. 15–16).
Митрополит Володимир (Тихоницький)
Митрополит Володимир (Тихоницький) залишив по собі пам’ять як про дуже святого ієрарха, сповненого простоти й лагідності (під стать своєму прізвищу: російською «тихо» означає лагідно, спокійно), людину молитви, у всьому вірну Слову Божому. Тринадцять років він із великим самозреченням очолював Екзархат Вселенського патріархату для російських парафій у Західній Європі, продовжуючи справу, розпочату його попередником, митрополитом Євлогієм, у вірності російській православній традиції, яку він сам повністю втілював, але водночас із твердою й певною свідомістю необхідності створити справжню Помісну Церкву й звершувати богослужіння, де це було потрібно, західними мовами.
Митрополит Володимир народився 22 березня 1873 року в містечку Орлов Вятської губернії в Росії. При хрещенні він отримав ім’я В’ячеслав. Він походив зі старовинної священницької родини: його батько, протоієрей Михаїл Тихоницький, був убитий більшовиками в 1918 році (у 2002 році Російська Православна Церква його канонізувала); один із його братів згодом також став єпископом у Росії й помер архієпископом Кіровським (Вятським) у 1957 році.
Після навчання у Вятській єпархіальній семінарії В’ячеслав вступає до Казанської духовної академії (1893–1898), яка спеціалізувалася на місіонерській роботі. У ці роки навчання, під впливом сильної особистості тодішнього ректора академії, єпископа Антонія (Храповицького), він складає чернечі обіти й отримує ім’я Володимир (1897). Наступного року його висвячують на ієромонаха (священника-ченця) і відправляють місіонером до Киргизії. У 1901 році Святійший Синод Російської Церкви призначає його начальником Киргизької православної місії й возводить у сан архімандрита.
Згодом його переводять до єпископа Омської єпархії (Сибір), а потім до Супрасльського монастиря на кордоні між Білорусією та Польщею, які тоді входили до складу Російської імперії; у 1907 році Святішим Синодом його обрано єпископом Білостоцьким, вікарієм Гродненської єпархії. Його єпископська хіротонія відбулася 3 червня 1907 року в Олександро-Невській лаврі в Санкт-Петербурзі під головуванням митрополита Антонія (Вадковського). Протягом 1910–1913 років йому нерідко доводилося заміщати у своїй єпархії архієпископа Холмського Євлогія, якого утримували в Санкт-Петербурзі, де той засідав як депутат Думи. Після евакуації Гродненської єпархії під час німецького військового наступу 1914 року єпископ Володимир опиняється в Москві, у Чудовому монастирі, у самому серці Кремля. На початку березня 1917 року, наступного дня після зречення царя Миколи II, він супроводжує архієпископа (майбутнього патріарха) Тихона (Бєлавіна) до Коломенського, колишньої резиденції царів поблизу Москви, де саме знаменно з’явилася чудотворна ікона Божої Матері «Державна», і бере участь у першому богослужінні, звершеному перед цією дорогоцінною святинею.
Як член Собору Російської Церкви 1917–1918 років у Москві, як представник Гродненської єпархії, він бере участь у роботі трьох сесій собору, а восени 1918 року повертається до Білостока, який відтепер входить до складу Республіки Польща, проголошеної після завершення Першої світової війни. Там патріарх Московський Тихон доручає йому керувати, з правами єпархіального архієрея, парафіями Білостоцького краю, які відтепер відокремлені кордоном від решти Гродненської єпархії. У 1923 році патріарх возводить його в сан архієпископа. Того ж року, висловивши незгоду з діями митрополита Варшавського Діонісія, спрямованими на проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі, архієпископа Володимира заарештовують польські цивільні власті й на один рік поміщають під домашній арешт у монастирі, після чого висилають до Чехословаччини. У Празі він зустрічає владику Євлогія, який уже три роки очолює російські православні церкви в Західній Європі й пропонує йому стати його помічником у Франції, для парафій Лазурного берега (Ніцца, Ментона, Канни, Тулон).
Архієпископ Володимир оселяється в лютому 1925 року в Ніцці, де стає настоятелем Микільського собору та приписаних до нього церков. Протягом двадцяти років він веде там життя зосередження й молитви, до якого завжди прагнув. У 1930 році архієпископ Володимир підтримує позицію митрополита Євлогія перед Московським патріархатом, який бажав усунути владику Євлогія з посади на тій підставі, що він нібито зайняв політичну позицію, беручи участь у екуменічних молитовних зустрічах за християн, переслідуваних у Росії, тоді як митрополит Сергій Нижньогородський, який виконував обов’язки заступника місцеблюстителя Московського патріаршого престолу, публічно заперечував існування таких переслідувань. Владика Володимир відмовляється виконувати указ митрополита Сергія, який доручав йому управління єпархією замість владики Євлогія. Він знову підтверджує свою підтримку останньому наступного року, коли митрополит Євлогій їде до Константинополя, щоб оскаржити рішення Московського патріархату перед Вселенським патріархом, який приймає його з його єпархією та парафіями під свою юрисдикцію. Під час Другої світової війни, коли зв’язок із владикою Євлогієм та Єпархіальним управлінням було перерізано демаркаційною лінією, владика Володимир отримує право керувати, з правами єпархіального архієрея, парафіями Екзархату на півдні Франції, в Італії та в Північній Африці.
Наприкінці війни, після визволення Франції, митрополит Євлогій, чиї фізичні сили слабшають, терміново викликає його до Парижа на початку 1945 року й доручає йому управління єпархією на час своєї хвороби. 2 вересня 1945 року архієпископ Володимир співслужить поруч зі старим митрополитом Євлогієм із делегацією, надісланою до Парижа Патріархом Московським Алексієм I, щоб скріпити возз’єднання з Московським патріархатом. Після смерті митрополита Євлогія (8 серпня 1946 року) архієпископ Володимир виконує обов’язки місцеблюстителя на чолі Екзархату.
Антон Карташов пізніше напише про ці драматичні хвилини: «Перед смертю митрополит Євлогій сам поставив свій екзархат на вістря меча й неминучого розколу, який у будь-якому разі відбувся б. Митрополит Євлогій несоборно (безсоборно), не прислухаючись до голосу совісті переважної більшості кліриків і мирян, вирішив підпорядкувати Церкву діаспори офіційному церковному управлінню Москви. Усе було зроблено якомога таємніше: усіх поставили перед доконаним фактом, незважаючи на контакти, потрібні для годиться, з легальною канонічною інстанцією Константинопольського патріархату. Справу було доведено так далеко, що відступити здавалося неможливим. Помираючи, митрополит Євлогій поклав на плечі й на совість своїх братів-єпископів, зокрема того, в кому він бачив свого наступника, архієпископа Володимира, майже нелюдський тягар: повернути у зворотному напрямку весь цей гучний рух демонстративних і, можна сказати, демагогічних маніфестацій та піддати його перегляду з погляду соборності» (Жизненный путь митрополита-экзарха Владимира. П., 1957).
Справді, владика Володимир виявляє тоді велику силу характеру, твердість переконань і правильність поглядів, відмовляючись від диктату, який хоче нав’язати Екзархату Московський патріархат, що вже ухвалив указом, датованим наступним днем після смерті владики Євлогія, що «тимчасова юрисдикція Вселенського патріархату над російськими парафіями в Західній Європі, встановлена в 1931 році, формально й фактично припинила існування, і що ці парафії знову перебувають в нероздільній юрисдикції Московського патріархату, про що буде повідомлено Вселенського патріарха Максима» (Журнал Московской Патриархии, М., 1946, № 9, с. 7). Тим самим указом наступником митрополита Євлогія призначено колишнього єпископа Російської Церкви за кордоном у Парижі, митрополита Серафима (Лук’янова), який, скомпрометувавши себе перед німцями під час війни, повернувся в лоно Московської Церкви й прийняв радянське громадянство. «Я беру це до відома, але не до виконання», — відповідає владика Володимир митрополиту Ленінградському Григорію, який викликав його до радянського посольства в Парижі 14 серпня, щоб вручити йому указ Московського синоду.
«Митрополита Серафима було призначено на чолі єпархії померлого митрополита Євлогія […] У це було неможливо повірити: запеклий ворог митрополита Євлогія, людина, яка під час війни поводилася як справжній гітлерівець, ставала наступником засновника нашої єпархії […] Ще одна деталь, також дивовижна: це призначення відбулося наступного ж дня після смерті митрополита, тоді як дуже благочестивий звичай, дуже шанований у Російській Церкві, вимагав, щоб призначення на кафедру, що звільнилася внаслідок смерті, відбувалося лише на 40-й день після смерті її очільника. Ще дивовижніша деталь: це призначення відбулося тоді, коли митрополит Євлогій ще не отримав відпускних грамот Вселенського патріархату в Константинополі. […] Це призначення показувало звичний для совєтів спосіб дій, що полягав у тому, щоб ставити на відповідальні посади людей «заплямованих», що дозволяло тримати їх у руках і таким чином бути господарями становища», — напише про це у своїх спогадах протопресвітер Олексій Князєв.
Надзвичайні загальні збори Екзархату, скликані 16 жовтня 1946 року в Свято-Сергіївському інституті в Парижі, підтверджують мужнє рішення митрополита Володимира й обирають його наступником митрополита Євлогія на чолі Екзархату. Священний Синод Вселенського патріархату невдовзі затверджує цей вибір, 6 березня 1947 року, а владику Володимира 8 липня того ж року возводять у сан митрополита. Наступного року митрополит Володимир особисто приймає Вселенського патріарха Афінагора, який під час короткої зупинки в Парижі відвідує Олександро-Невський собор і Свято-Сергіївський інститут. Владика Володимир ще раз засвідчує свою вірність Вселенському патріархату, коли в 1950 році робить жест у бік Російської Церкви за кордоном, пропонуючи її предстоятелю, митрополиту Анастасію (Грибановському), проєкт возз’єднання парафій двох юрисдикцій під владою владики Анастасія, але в послусі Константинопольському патріархату.
На Єпархіальних зборах 1949 року владика Володимир виголошує пророчий заклик до єдності всіх православних, які оселилися в Західній Європі, без різниці етнічного чи національного походження, у рамках Помісної Церкви: «Об’єднаймося всі в одній Церкві в країнах, куди Бог привів нас і наших братів-православних. Докладімо всіх зусиль, щоб збудувати єдину Православну Церкву в Західній Європі». У безпосередньому продовженні цього заклику протягом наступних років митрополит Володимир, який виявляє велику турботу про майбутнє дітей російської еміграції, що асимілюються в країнах проживання, а також про долю західних людей, які вступають у спілкування Православної Церкви, дає своє благословення різним ініціативам, що з’являються подекуди в деяких парафіях Екзархату, у Парижі, Ніцці, Бельгії, Німеччині та Данії, звершувати літургію місцевими мовами.
У 1957 році митрополит Володимир скромно відзначає досить рідкісний ювілей: п’ятдесятиріччя єпископської хіротонії. Вітальні послання надсилають йому від усіх організацій російської еміграції. Після тривалої хвороби митрополит Володимир мирно відійшов до Господа у віці 86 років, 18 грудня 1959 року, напередодні свята святителя Миколая (за юліанським календарем), у своїй невеличкій квартирі поруч з Олександро-Невським собором на rue Daru в Парижі, з останніми словами: «Слава Тобі, що показав нам світло». Його поховано в криптіцеркви Успіння біля цвинтаря Сент-Женев’єв-де-Буа (Ессонн).
Позбавлений будь-яких амбіцій, митрополит Володимир ніколи не прагнув влади. Його на неї піднесли обставини. Він не приховував, що влада обтяжує його, що він не почувається створеним для неї. Його надзвичайна простота, доброзичливість до всіх, аскетичне життя в безперервній молитві, а також повна вірність канонам Церкви здобули йому загальну повагу в православному світі. «Він був одним із лагідних, яким належить Царство. Його лагідність була його зброєю, нею він панував», — напише про нього архімандрит Лев (Жилле) (Православний вісник, 1959, № 8).
Архієпископ Георгій (Тарасов)
Архієпископ Георгій (Тарасов) понад двадцять років, з 1960 до 1981 року, стояв на чолі Архієпископії російських православних церков у Західній Європі. Упродовж понад п’ятдесяти років священства він був пов’язаний з розвитком цієї архієпископії. Усе в житті цього прелата було незвичайним.
Георгій Тарасов народився у Воронежі (Росія) 14 квітня 1893 року. Він навчався в технічному ліцеї цього міста, а потім у Московському вищому технічному училищі, яке закінчив інженером-хіміком. Пізніше він пройшов курси авіації й добровольцем вступив до імператорської армії, де служив в авіації. У 1916 році військове міністерство посилає його до Франції, щоб ознайомитися з роботою французької військової авіації. Після революції 1917 року він залишається на Західному фронті й вступає пілотом до бельгійської армії у званні майора. Демобілізований у 1919 році, він оселяється в Бельгії, де з 1921 до 1934 року працює інженером-хіміком на різних підприємствах. У 1922 році він одружується з Євгенією Фрешкоп, яка залишила по собі пам’ять як про дуже ревну християнку.
25 березня 1928 року Георгія Тарасова було висвячено на диякона митрополитом Євлогієм. Він бажав служити Церкві в цьому сані до кінця свого життя. Проте 3 лютого 1930 року непередбачені обставини спонукають диякона Георгія прийняти священство, з послуху своєму єпископові. Його призначають настоятелем студентських парафій у Генті та Левені, які за одну ніч залишилися без священника. У 1932 році отець Георгій переживає тяжке випробування — смерть дружини. Через рік він приймає чернечий постриг. У 1940 році його призначають настоятелем парафії св. Пантелеймона в Брюсселі (rue de la Tourelle), що не заважає йому й надалі обслуговувати інші парафії в Бельгії. Серед своїх парафіян він розвинув виняткову ревність і став живим образом пастирської любові. Під час німецької окупації його заарештовували щонайменше двічі. Одного разу його допит тривав десять годин поспіль. У той самий час, коли архієпископа Олександра (Немоловського), помічника митрополита Євлогія в Бельгії, було депортовано до Берліна, отець Георгій також забезпечував пастирську працю при церкві св. Миколая (rue des Chevaliers).
Коли архієпископ Олександр повернувся після закінчення війни, він вирішив перейти під юрисдикцію Москви, тоді як отець Георгій Тарасов залишився вірним Екзархату Константинопольського патріархату та його новому правлячому єпископові — митрополиту Володимиру (Тихоницькому). Останній у 1948 році возвів його в сан архімандрита. Обраного єпископом-помічником для Бенілюксу та Федеративної Республіки Німеччина з резиденцією в його колишній парафії в Брюсселі, отця Георгія 4 жовтня 1953 року в Парижі висвятив на єпископа митрополит Володимир, за благословенням Вселенського патріарха Афінагора та Священного Синоду Константинополя, які надали йому титул єпископа Сиракузького.
Після смерті митрополита Володимира Загальні збори Екзархату, скликані 12 червня 1960 року для вибору наступника покійного митрополита, обирають владику Георгія. Цей вибір підтверджує Вселенський патріархат 10 жовтня 1960 року. Ставши архієпископом і настоятелем Олександро-Невського собору в Парижі, владика Георгій продовжив улюблену пастирську діяльність і невпинно відвідував міста й країни своєї пастви. Але в 1965 році його спіткало нове випробування: церковний організм, який він очолював, з 1931 року становив «тимчасовий екзархат» Вселенського престолу; проте лист патріарха Афінагора від 22 листопада поклав край цьому зовнішньому адміністративному статусові єпархії. Владиці Георгію випало важке завдання зберегти існування єпархії, довіреної йому, і вберегти її парафії від розривів та можливих нецерковних втручань. За цих обставин він мав мужність проголосити незалежність Архієпископії 29 грудня, що було підтвердженоЗагальними кліриково-мирянськими зборами в лютому 1966 року.
Згодом архієпископу Георгію довелося зайнятися іншою потребою: зміцнити й упорядкувати канонічні зв’язки, що й надалі існували між Архієпископією та Вселенським патріархатом Константинополя. Для успішного виконання цього завдання він знайшов у особі свого єпархіального секретаря Кирила Князєва ревного співробітника. Архієпископу Георгію було дано побачити здійснення свого бажання: у патріаршому й синодальному листі від 22 січня 1971 року патріарх Афінагор знову підтвердив належність Архієпископії до Вселенського патріархату. Цей акт також узаконив існування цієї єпархії в її цілісності та у внутрішній автономії.
Архієпископ Георгій був глибоко просякнутий російською православною традицією та побожністю, але водночас його серце було широко відкрите для кожного, хто поділяв із ним любов до християнської істини. Поява в останні роки його життя нових православних громад французькою та нідерландською мовами в тих регіонах, де він розпочинав своє пастирське служіння, — у Брюсселі, Генті та Нідерландах — стала для нього великою радістю.
Владика Георгій помер 22 березня 1981 року після тривалої хвороби. Його останнє послання до свого духовенства, а через нього й до вірних, було таким: «Скажіть їм, що я люблю їх усіх» – слова, характерні для цього пастиря, водночас смиренного й мужнього. Його тіло спочиває в крипті церкви Успіння на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа, в тій самій гробниці, що й митрополит Євлогій, засновник єпархії, який висвятив його на диякона та священника.
Владика Георгій (Вагнер)
Владика Георгій Євдоціадський, у миру Георг Вагнер, народився в Берліні 10 березня 1930 року в німецькій протестантській родині. Його дід по батькові був реформатським пастором і до Першої світової війни кілька років обіймав посаду проповідника при імператорському дворі в Берліні. Його мати, Марта Вагнер, відкрила для себе Православ’я в 1930-х роках у церкві св. Володимира на Нахоштрассе, настоятелем якої тоді був архімандрит Іоанн (Шаховський). Саме вона ввела свого сина в російські парафії Берліна наприкінці Другої світової війни. Ці парафії тоді очолював архієпископ Олександр (Немоловський), який багато років був помічником митрополита Євлогія в Бельгії, а потім був поміщений нацистами під домашній арешт у Берліні. У 1948 році, коли радянська блокада тримала берлінське населення в надзвичайно скрутних умовах життя, Георг Вагнер був прийнятий до Православ’я. Владика Олександр уже виїхав до Бельгії, але більшість берлінського духовенства ще складалася зі священників, випускників Свято-Сергіївського інституту, зокрема протоієрея Сергія Положенського (1992), який відіграв важливу роль у духовному становленні юнака.
У 1949 році, закінчивши середню школу, Жорж Вагнер вирушає до Свято-Сергіївського богословського інституту в Парижі, де залишає по собі пам’ять сумлінного й стриманого студента. У 1953 році він завершує навчання, представивши магістерську працю, присвячену темі «Вчення отців Церкви II—III століть про Матір Божу» , яку було підготовлено під керівництвом архімандрита Кипріана (Керна). Іншим духовним отцем молодого студента був тоді єпископ Мефодій, який мешкав в Аньєрі. У травні наступного року, на запрошення Вселенського патріарха Атенагора I, Жорж Вагнер перебуває в Патріаршому богословському інституті на Халкі, в Стамбулі, разом із професорами Свято-Сергіївського інституту Антонієм Карташовим і Левом Зандером. Після захисту праці Жоржа Вагнера запрошує Рада професорів інституту продовжити навчання ще на один рік для спеціалізації. На той час передбачалося доручити йому частину викладання екзегези Нового Заповіту, щоб полегшити ношу єпископа Касіяна, який, окрім своєї педагогічної та наукової діяльності, обіймав посаду ректора інституту. Однак цей задум не здійснився.
29 травня 1955 року Жорж Вагнер був висвячений на диякона в церкві Трьох Святителів на вулиці Петель у Парижі, а 6 червня того ж року — на священика митрополитом Миколаєм (Єрьоміним), екзархом Московського патріарха в Західній Європі. Протягом кількох років він звершує своє душпастирське служіння в Берліні, в єпархії Московського патріархату, і засновує парафію святого Іоана Золотоустого, настоятелем якої стає і де богослужіння відбуваються церковнослов’янською та німецькою мовами. У 1962 році він вступає на філологічний факультет у Західному Берліні й розпочинає підготовку докторської дисертації про візантійську літургію святого Іоана Золотоустого. Наслідки холодної війни, а також зміни в керівництві Екзархату Московського патріархату в Берліні — усе це причини, що спонукають отця Жоржа Вагнера віддалитися від Московського патріархату. Радянські агенти виходять з ним на контакт і намагаються переконати його виступити з публічними заявами, що викривали б американський імперіалізм у Німеччині. Отець Жорж Вагнер мужньо відмовляється, попри дуже сильний тиск. Це епізод його життя, про який він говорив неохоче, ймовірно через погрози, які отримав після відмови співпрацювати з радянською пропагандою. У межах Екзархату Московського патріархату в Берліні ситуація також змінилася. Керівництво здійснює архієпископ Борис (Вік), який вирізняється гучними заявами на підтримку радянської політики. Відбувається повернення парафій Берліна під жорсткий контроль. Колишніх священників відсторонюють і замінюють священниками, надісланими з Москви. Серед цих новоприбулих отець Вагнер підтримуватиме постійні стосунки лише з ігуменом Ювеналієм Поярковим, який згодом став митрополитом Крутицьким і з яким він зберігав епізодичні контакти до самої своєї смерті.
Після кількох місяців вагань, упродовж яких він відвідує переважно невелику грецьку церкву в Берліні, отець Жорж Вагнер вирішує звернутися до Екзархату російських парафій у Західній Європі, що підпорядковувався Вселенському патріархату й від 1960 року перебував під керівництвом архієпископа Георгія (Тарасова). Його прибуття в 1964 році викликає деякі підозри з боку певних керівників Екзархату, які побоюються маневру Московського патріархату з метою проникнути в екзархат, але зрештою, завдяки моральній поруці отця Миколая Афанасьєва, його колишнього професора, та отця Георгія Дробота, одного з його колишніх однокурсників по Свято-Сергіївському інституту, отця Жоржа Вагнера приймають до кліру єпархії. У 1965 році його возводять у сан протоієрея, а наступного року призначають благочинним парафій Архієпископії в Федеративній Республіці Німеччина.
У 1967 році, після смерті отця Миколая Афанасьєва, рада професорів Свято-Сергіївського інституту доручає отцю Жоржу Вагнеру кафедру канонічного права. У 1969 році йому також доручають викладання літургійного богослов’я замість Феодосія Спаського. Упродовж цього періоду отець Жорж Вагнер регулярно звершує богослужіння в монастирі Покрови Пресвятої Богородиці в Бюссі-ан-Отт (Йонна) і встановлює тісні зв’язки зі спільнотою, зокрема з матір’ю Феодосією, яка глибоко позначить його духовний шлях. У 1970 році він завершує докторську дисертацію « Джерела літургії святого Іоана Золотоустого », яку успішно захищає наступного року в Берлінському університеті. Ця дисертація, в якій він на підставі ґрунтовного текстологічного аналізу доводить приналежність літургії святому Іоану Золотоустому, була згодом опублікована в Мюнстері під назвою Der Urprung des Chrysostomusliturgie у серії Liturgiewissenschaftliche Quellen und Forshungen (1973). 12 березня 1971 року отець Жорж Вагнер приймає постриг у рясофор — перший ступінь чернечого життя, а наступної неділі його возводять у сан архімандрита в церкві в Шавілі.
30 червня того ж року він стає одним із п’яти єпископів-вікаріїв, обраних для Архієпископії священним синодом Вселенського престолу, і отримує титул єпископа колишньої кафедри Євдокіяди (в Малій Азії). Єпископська хіротонія владики Георгія (Вагнера) звершується в нашому соборі в неділю 3 жовтня 1971 року під головуванням архієпископа Георгія (Тарасова) в оточенні митрополита Мелетія, єпископа грецької єпархії Вселенського патріархату у Франції, його вікарія єпископа Єремії (нині митрополита) та єпископів-вікаріїв Архієпископії владики Мефодія (Кульмана) і владики Олександра (Семенова-Тян-Шанського). У 1973 році єпископ Георгій залишає свої педагогічні обов’язки в Свято-Сергіївському інституті, а після смерті владики Мефодія в квітні 1974 року присвячує себе душпастирському керівництву парафією Христа Спасителя в Аньєрі, де й оселяється. Паралельно з цим парафіяльним служінням, яке він звершує спільно з протоієреєм Олександром Ребіндером, архієпископ Георгій I доручає йому парафії в Німеччині, а після смерті єпископа Стефана в 1979 році — і в Скандинавії. Усі ці роки й ще торік владика Георгій діяльно бере участь у Літургійних тижнях Свято-Сергіївського інституту, неодноразово виступаючи там із доповідями. Він також публікує кілька статей у «Віснику» РСХД (російською мовою).
Неодноразово владика Георгій брав на себе певні обов’язки на прохання Вселенського патріархату: зокрема, саме він переклав російською доповідь «Джерела Божественного Одкровення згідно з вченням Православної Церкви», представлену Вселенським патріархатом Підготовчій комісії майбутнього Всеправославного собору, що відбулася в Шамбезі (Швейцарія) в 1976 році. Він публікує також статтю в богословсько-історичному збірнику, виданому Вселенським патріархатом у 1981 році з нагоди 1600-річчя II Вселенського собору (Константинопольського собору 381 року). Пізніше Вселенський патріархат доручив йому підготувати досьє з дуже складної, як він нам казав, історії автокефалії Грузинської Церкви, що мало завершитися в 1991 році визнанням цієї Церкви як автокефальної.
Після кончини архієпископа Георгія I (22 березня 1981 року) владика Георгій (Вагнер) тимчасово керує єпархією до скликання єпархіальних зборів. Йому вдається неймовірно швидко реорганізувати канонічні структури єпархії, які практично вже кілька років не існували. 1 травня 1981 року 11-ті єпархіальні збори під головуванням митрополита Мелетія, надзвичайного екзарха Вселенського патріархату, обирають його на чолі нашої єпархії. Після затвердження обрання священним синодом Вселенського патріархату владику Георгія возводять у сан архієпископа Євдокіядського, і 5 липня його урочисто інтронізують у нашому соборі в присутності митрополита Мелетія, єпископів Єремії та Романа (Вселенський патріархат), Гавриїла (Антіохійський патріархат) і Адріана (Румунський патріархат), а також близько сорока священників. Владика Георгій став також настоятелем Олександро-Невського собору на вулиці Дарю.
Упродовж дванадцяти років, коли він очолював Архієпископію, владика Георгій намагався скликати регулярні єпархіальні (1982, 1986, 1990) та пастирські (1984, 1989, 1992) збори, що давали змогу клірикам і мирянам, які приїздили з Франції, Бельгії, Італії чи Швеції, зустрічатися, спільно молитися, обговорювати певні проблеми душпастирського й літургійного характеру. Будучи фахівцем із літургіки, він прагнув повернути собору належну урочистість архієрейських богослужінь, неустанно нагадуючи у своїх проповідях про сенс молитви Церкви та таїнств. Нарешті, одна з його головних заслуг полягала в зміцненні зв’язків Архієпископії з Вселенським патріархатом, зокрема під час різних візитів, які він здійснив до Фанару до патріарха Димитрія I разом з ректором Свято-Сергіївського інституту протопресвітером Олексієм Князєвим (1981), Сергієм Оболенським (1983, 1986), отцем Євгеном Чапюком (1988). Свою останню подорож до Фанару він здійснив з нагоди 1-ї синаксі єпархіальних єпископів Вселенського патріархату, скликаної новим патріархом Варфоломієм I з 30 серпня по 1 вересня 1992 року.
Від 1989 року владика Георгій знову викладав у Свято-Сергіївському інституті, читаючи частину курсів з літургійного богослов’я, а також увесь курс канонічного права. Після смерті отця Олексія Князєва владику Георгія було обрано ректором інституту 12 лютого 1991 року; цю посаду він обіймав одночасно з посадою настоятеля парафії святого Сергія. Проте болісна хвороба, що виявилася влітку 1992 року — варикозне розширення вен у ділянці п’яти, — не дозволила йому відновити лекції на початку останнього навчального року. Не маючи змоги стояти на ногах, владика Георгій пережив найтяжче випробування для єпископа, богослова й літургіста, яким він був, бо більше не міг звершувати літургію. Подолавши біль, на який він ніколи не скаржився, він ще востаннє очолив євхаристійну літургію в соборі в день свята Стрітення, 15 лютого 1993 року.
Владика Георгій помер від легеневої емболії, спричиненої його хворобою, 6 квітня 1993 року (напередодні свята Благовіщення Пресвятої Богородиці за юліанським календарем) у своїй єпископській резиденції в Аньєрі о десятій годині ранку. Він відійшов без жодного слова на руках ієромонаха Миколая (Мулін’є), який того дня звершував у церкві в Аньєрі богослужіння Великого посту та передсвяття Благовіщення і зміг дати йому останнє розрішення. Невдовзі облачення й першу панахиду звершили єпископ Траханейський Павло, якого викликали телефоном, а також отці Борис Бобринськой, Миколай Чернокрак, Миколай Мулін’є та ієродиякон Никодим. Похорон відбувся в суботу 10 квітня, в Лазареву суботу, в соборі; його звершили митрополит Єремія (Вселенський патріархат) і єпископ Павло в оточенні тридцяти восьми священників і шести дияконів, у присутності єпископів Романа, Стефана (Вселенський патріархат) і Гурія (Московський патріархат). Поховання відбулося в крипті церкви Успіння на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа. Владику Георгія поховано в тій самій гробниці, що й єпископа Касіяна. Не можна не помітити, що його похорон відбувся в день, коли Церква святкує воскресіння Лазаря, «друга Ісусового», до якого владика Георгій відчував особливу шану, адже згадував його під час відпусту на кожній панахиді.
Владика Георгій залишив своїм наступникам, духовенству та мирянам Архієпископії два уроки. Він невтомно навчав, насамперед, вірності православному переказу, зокрема в його російській формі вираження, що не суперечить вселенському баченню Церкви, яке він завжди мав на увазі: «Ми хочемо жити життям, перейнятим живим духовним і літургійним переказом, що його ми успадкували від християнського Сходу та давньої православної Русі», — заявляв він у своїй інтронізаційній промові 1981 року. Особливо наголошував він на значенні літургійного й таїнственного життя, яке будується навколо єпископа та його представника — священника — в парафії. Звідси значення, яке він надавав парафії та єпархії, і недовіра, яку він відчував до парацерковних організацій і рухів. Вірний у всьому Переказу, він знав, що Переказ є живим виразом життя Церкви й що його слід мудро пристосовувати до місцевих умов існування. Нам потрібно «залишатися вірними отриманій духовній спадщині й водночас працювати над актуалізацією нашого православного свідчення в країнах, де ми живемо», — повторював він.
Вірність також Константинопольському патріархату, який він називав «великим канонічним та історичним центром соборної єдності православного світу». Показово, що свою докторську дисертацію про святого Іоана Золотоустого він присвятив «великій Христовій Церкві, що в Константинополі». Конкретно він наполягав на абсолютній необхідності для Архієпископії «зберігати наш зв’язок з повнотою Православної Церкви через нашу присутність у юрисдикції Вселенського патріархату». Цю юрисдикцію було встановлено в тимчасовій формі 1931 року, оскільки її існування здавалося тоді тимчасовим і перехідним. У 1971 році вона отримала нову форму, «чинну доти, доки питання діаспори не буде врегульоване відповідно до вимог канонічного порядку Святим і Великим Всеправославним собором», — пояснював він у своїй промові перед пастирськими зборами в лютому 1981 року.
Звідси випливало його друге велике повчання, яке полягало в умінні дбайливо берегти дар свободи перед втручанням і тиском ззовні Церкви, чи то політичним, національним, чи ідеологічним. «Бог дарував нашому церковному організму велику й дорогоцінну благодать, якою ми всі користуємося, але якої не завжди достатньою мірою усвідомлюємо: Він дав нам жити нашим церковним життям у повній свободі щодо чужих Церкві впливів і зовнішнього тиску з боку сильних світу цього. Цей дорогоцінний дар ми повинні зберігати неодмінно», — казав він перед загальними зборами Архієпископії 1982 року («Єпархіальний вісник», № 1-2, с. 22).
Значний збірник статей владики Георгія з літургійного богослов’я вийшов друком 2003 року французькою мовою у видавництві Свято-Сергіївського інституту під назвою «Літургія — досвід Церкви. Літургійні студії». Переклад його докторської дисертації та збірник проповідей також були видані російською мовою в Парижі видавництвом «Літургіка».
А. Ніверь (© Париж, 2004)
Архієпископ Сергій (Коновалов)
Архієпископ Сергій Коновалов очолював Архієпископію російських парафій у Західній Європі з 1993 до 2003 року. Він також був членом Асамблеї православних єпископів Франції; входив до Ради християнських Церков у Франції. Крім того, він був ректором Свято-Сергіївського богословського інституту в Парижі.
Найстарший із трьох дітей, владика Сергій народився в Левені (Бельгія) 8 липня 1941 року; мати його була голландка, батько — росіянин. У нього був брат Олександр, який став дипломатом, і сестра Надія, що багато років працювала для незрячих. Родина була двомовною: від батька й дядька діти навчилися російської, а з матір’ю розмовляли французькою. Уся родина була православною. Пізніше владика казав: «Нас виховали православними, але без особливої побожності. Проте церковна сторона мене завжди приваблювала, я був паламарем; пізніше в Левені я співав і читав у парафії».
Від 20-х років у Левені (Бельгія) існувала парафія на честь святих Георгія й Тетяни, заснована священником Георгієм Тарасовим, майбутнім архієпископом Сіракузьким Георгієм (1981). Цей благочестивий Божий слуга мав дуже великий вплив на духовне життя юного Сергія, і навіть пізніше, на його шляху до вівтаря, між старим архієпископом і його духовною дитиною завжди зберігався тісний зв’язок. Найстарші парафіяни пам’ятають той час і з якою уважністю владика ще дитиною стежив за святими богослужіннями. В університеті Левена він вивчав германські мови й став викладачем у коледжі Святого Йосифа у Волюве-Сен-П’єрі (Брюссель). Для своїх учнів він був більше ніж просто вчителем. Щороку він організовував дні реколекцій, на яких сам виголошував бесіди. Щойно зміни в Росії зробили це можливим, він організував шкільні поїздки до Росії. Для багатьох колишніх учнів він залишиться порадником.
Після одруження з Лідією Петрівною Черненко його було висвячено на диякона в 1968 році для парафії в Левені. Але зменшення кількості російських студентів в університеті та відсутність священника в Левені призвели до закриття церкви в 1975 році. Різні літургійні предмети було перевезено до парафії в Маастрихті нашої Архієпископії; чаша й дискос досі вживаються в нашій парафії в Девентері (Нідерланди).
Після закриття церкви в Левені його призначили до парафії святих Пантелеймона і Миколая у Брюсселі (вулиця Демо). Він був невичерпним джерелом знань. Із задоволенням перекладав нідерландською цілі розділи Типікона й ретельно та докладно відповідав на практичні запитання.
Після смерті 1979 року архієпископа Новосибірського Павла, який жив у Брюсселі, парафію недовго обслуговував священник Миколай Солдатенков, але коли той повернувся до Франції, цій важливій парафії на вулиці Демо необхідно було мати власного священника. Так 1980 року протодиякона Сергія було висвячено на священика. Відтоді там знову з’явилося регулярне літургійне життя. Отець Сергій любив богослужіння й звершував їх повністю: щосуботи ввечері, щонеділі, напередодні великих свят, а під час Великого посту двічі на тиждень — літургію Передосвячених Дарів. Упродовж Страсного тижня отець Сергій вранці й ввечері звершував приписані богослужіння; крім того, він правив також у парафії в Шарлеруа, а під час канікул — у літньому таборі «Витязів», російського молодіжного руху, членом якого він був у дитинстві.
Після смерті дружини Лідії, яка померла 1984 року у віці 48 років, отець Сергій мусив сам піклуватися про виховання трьох своїх дітей. У 1990 році його постриг у ченці владика Георгій (Вагнер); невдовзі його було возведено в сан архімандрита. Про цей крок він сам казав в інтерв’ю: «Отже, я став ченцем. Це означає, що я хотів присвятити себе більшому духовному життю». Він став дуже затребуваним і шанованим духівником. Покійний архієпископ Василь (Кривошеїн), сам людина великої духовності, часто радив звертатися до отця Сергія в питаннях духовного життя.
Після кончини архієпископа Георгія (Вагнера) Рада Архієпископії включила його до числа кандидатів на наступництво. Його відповідь на запитання, чи погоджується він на цю кандидатуру, була показовою: «Якщо потрібно».
Після його обрання на чолі Архієпископії в травні 1993 року він вирушив до Парижа. Лише значно пізніше багато людей усвідомили величезні наслідки цього: він був змушений залишити своїх дітей самих. Звісно, за цей час вони вже стали молодими дорослими, але раптом мусили шукати власний шлях і жити самостійно. Що ж до владики, він оселився в Парижі, поруч із собором на вулиці Дарю.
Не буде перебільшенням сказати, що він був мандрівним архієпископом. Він почав із відвідин парафій: однією з перших були Антверпен, а також Девентер, Коллумерпомп, Маастрихт і Дюссельдорф мали радість його візиту. Він побував також в Італії, Скандинавії та Іспанії, де було засновано чотири нові парафії.
У лоні Архієпископії існувало бажання більшої (церковної) автономії. До 1966 року Архієпископія мала статус Екзархату Вселенського престолу, статус, який з різних причин було втрачено в грудні 1965 року. Під енергійним керівництвом владики та з небаченою відкритістю щодо парафій, які долучилися до розробки нових статутів, Єпархіальна рада збиралася щомісяця й опрацювала проєкт цих нових статутів. Потім їх було представлено священному синоду Вселенського патріархату, і після деяких змін він їх схвалив. Було скликано Загальні збори Архієпископії для їх затвердження. Ухвалення цих нових статутів дозволило після плідної спільної праці з членами синодальної комісії у справах єпархій визначити, якою є наша автономія, шляхом оприлюднення патріаршого Томосу від 20 червня 1999 року, що відновлював наш Екзархат.
Владика був цілком російською людиною, але це не робило його сліпим до «західних» парафій, радше навпаки.
Природно, що події в Росії за час його єпископського служіння не лишилися непоміченими. У 1995 році, невдовзі після його єпископської хіротонії та інтронізації, владика, з благословення Патріарха Варфоломія, вирушив до Москви, де його прийняв Патріарх Алексій; співслужіння з Патріархом стало знаком відновлення повного спілкування з Московською Церквою. Владика здійснив ще кілька паломництв до Росії, а в серпні 2000 року був присутній на канонізації Новомучеників і Сповідників XX століття. Слушно, що у своїх співчуттях Патріарх Московський засвідчив частку, яку мав владика Сергій у відновленні духовної єдності російського народу. Щодо складного питання юрисдикцій він обрав шлях золотої середини, адже збереження й зміцнення єдності в єпархії було його першою і найбільшою турботою. Не дивно, що після майже десяти років єпископського служіння він був виснажений. Він встиг попрощатися з кількома людьми, але ніхто не підозрював, що кінець настане так швидко. У середу 22 січня 2003 року ми отримали сумну звістку про несподівану кончину того ж ранку архієпископа Сергія. Він помер від інфаркту серця, самотньо, як чернець, у своїй келії.
25 січня 2003 року, після літургії та чину похорону, тіло архієпископа Сергія було перенесено на російський цвинтар Сент-Женев’єв-де-Буа, де воно спочиває в крипті поруч зі своїми попередниками.
Єпископ Команський Гавриїл
(із «Єпархіального вісника», № 16, червень 2003, с. 11-13)
Архієпископ Гавриїл (де Вільдер)
Архієпископ Команський Гавриїл (у миру Гвідо де Вільдер) народився 13 червня 1946 року в Локерені поблизу Гента (Бельгія) у фламандській родині римо-католицького віросповідання. Після середньої освіти в ліцеї Святого Миколая він здобув технічну освіту, бо мав успадкувати від батька керівництво сімейним підприємством. Відслуживши військову службу, яку завершив 1966 року, він вступив до інституту пізніх покликань у Кортрейку, де навчався до 1970 року. З 1970 до 1974 року він вивчав філософію та богослов’я в семінарії в Генті. У той самий період він знайомився з Православ’ям у російських православних парафіях Бельгії та Нідерландів, і ці пошуки привели його до відмови від прийняття нижчих свячень у Католицькій Церкві. У січні 1974 року його було прийнято до спілкування Православної Церкви в парафії святого Андрія в Генті, яка тоді належала до юрисдикції Архієпископії. До 1976 року він продовжує освіту на відділенні моральних і релігійних наук Левенського університету.
5 жовтня 1975 року, після возведення в сан читця й піддиякона, Гвідо де Вільдер був висвячений на диякона архієпископом Сіракузьким Георгієм у парафії крипти Свято-Троїцького собору в Парижі. 27 червня 1976 року архієпископ Георгій висвятив його на священика в Олександро-Невському соборі в Парижі. Наступного року, 18 травня 1977 року, його було призначено настоятелем парафії святого Іоана Золотоустого в Маастрихті (Нідерланди), заснованої 1972 року, якою він опікуватиметься до 2003 року, водночас працюючи викладачем історії релігій у нідерландській середній школі з 1976 до 1997 року. У наступні роки він діяльно бере участь у створенні інших парафій у Девентері, Бреді й Антверпені та виконує там душпастирську працю, доки вони не стають самостійними парафіями з власними священниками. Він також засновує каплицю в Коллумерпомпі, у Фрисландії, на крайній півночі Нідерландів. 9 березня 1985 року архієпископ Євдокіядський Георгій возвів отця Гвідо в сан протоієрея. Потім його було призначено настоятелем російської парафії святого Олександра Невського в Льєжі з 1 січня 1993 року. Завдяки його зусиллям ця парафія нині офіційно визнана бельгійською державою.
У 1993 році новий архієпископ Евкарпійський Сергій призначає отця Гвідо на чолі благочиння парафій Архієпископії в Бельгії, Нідерландах і Німеччині. У цій ролі з 1995 до 2003 року він представляв Православ’я в Раді Церков у Нідерландах. 11 травня 1994 року отець Гвідо приймає чернечі обіти перед архієпископом Сергієм у церкві преподобного Сергія Радонезького в Парижі й отримує ім’я Гавриїл на честь святого архангела Гавриїла (пам’ять 13 липня). Наступної неділі його возводять у сан ігумена. 21 травня 1998 року його зведено в сан архімандрита. Обраний загальними зборами Архієпископії 1994 року членом Єпархіальної ради, він засідає в ній до 2002 року як представник духовенства, а потім, з 2002 до 2003 року, ex officio як єпископ-вікарій. Він також був з 2000 до 2003 року членом офіційалату (дисциплінарної комісії). Зокрема, у жовтні 1998 року він брав участь у делегації Архієпископії на чолі з архієпископом Сергієм до Фанару, осідку Константинопольського патріархату, для повторного обговорення статусу Архієпископії в складі Вселенського патріархату, обговорення, що завершиться наданням Томосу в червні 1999 року.
Також наприкінці 1990-х років архімандрит Гавриїл бере участь в єпархіальному паломництві до Святої Землі та в іншому паломництві до монастирів Росії. Обраний єпископом Команським і вікарієм архієпископа Сергія священним синодом Вселенського патріархату 1 січня 2001 року, він був висвячений на єпископа 24 червня 2001 року в Олександро-Невському соборі в Парижі. Після кончини архієпископа Сергія, що настала 22 січня 2003 року, він тимчасово керує Архієпископією як місцеблюститель. Тоді йому довелося зіткнутися з жорстокими нападками, що ставили під сумнів як його особу, так і канонічний статус Архієпископії в складі Константинопольського патріархату. Поширення листа, адресованого Московським патріархом Алексієм II 1 квітня 2003 року «парафіям російської традиції в Західній Європі», з пропозицією нової структури церковної організації в юрисдикції Московського патріархату викликало сильну напругу, з якою йому довелося мати справу.
Обраний на чолі Архієпископії зібранням делегатів-кліриків і мирян 1 травня 2003 року, у другому турі голосування, великою більшістю (134 голоси зі 168 голосуючих), владика Гавриїл був возведений у сан архієпископа Священним Синодом Вселенського престолу 3 травня й призначений патріархом Варфоломієм I патріаршим екзархом. Його урочиста інтронізація відбулася 24 червня в Олександро-Невському соборі. Відтоді він керує долями Архієпископії, головуючи в Єпархіальній раді, на чотирьох Загальних клірико-мирянських зборах (2004, 2007, 2008, 2010), на кількох пастирських зборах, а також на єпархіальних конференціях, запроваджених з його ініціативи. Окрім свого служіння на чолі Архієпископії, владика Гавриїл виконує обов’язки ректора Свято-Сергіївського богословського інституту з 2003 до 2013 року, настоятеля парафії Христа Спасителя в Аньєрі з 2003 до 2011 року та настоятеля парафії Олександро-Невського собору з 2009 до 2013 року
Владика Гавриїл прагнув виявляти присутність Архієпископії на міжправославній арені. Так, він кілька разів відвідував осідок Вселенського патріархату. Він брав участь в офіційних делегаціях поруч із патріархом Варфоломієм I до Грузинської Церкви, у Тбілісі, 2004 та 2006 років, і до Російської Православної Церкви, у Києві, в липні 2008 року. Він здійснив офіційні візити до Церков Польщі в травні 2008 року та Фінляндії в лютому 2005 року. Він приймав і зустрічав у Парижі патріарха Варфоломія I тричі (лютий 2007, квітень 2009 і квітень 2011), а також Московського патріарха Алексія II в жовтні 2008 року, митрополита Варшавського Саву у вересні 2004 року, митрополита Фінляндського Лева в серпні 2004 року. Він очолив єпархіальне паломництво до Святої Землі в жовтні 2011 року, під час якого патріарх Єрусалимський Феофіл III нагородив його хрестом лицаря Гробу Господнього.
Дев’ять років, проведених владикою Гавриїлом на чолі Архієпископії, були позначені численними подіями, одні з яких були променисті й сповнені благодаті (так, владика Гавриїл відвідав усі без винятку парафії та спільноти Архієпископії, він очолив кілька освячень нових місць богослужіння по всій Європі, зокрема нової церкви монастиря Покрови Пресвятої Богородиці в Бюссі-ан-Отт, він висвятив близько сорока священників і дияконів), інші — похмуріші (силове захоплення церкви в Біарріці та судовий процес, що за ним послідував, перехід до Московського патріархату парафій у Перпіньяні, Ліоні, Альтеї та Шарлеруа, втрата Миколаївського собору в Ніцці, який рішенням цивільних судів було передано Російській державі), і, безперечно, ще надто рано давати остаточну оцінку всьому цьому періоду. Прийняття до Константинопольської юрисдикції кількох православних парафій Великої Британії на чолі з їхнім тодішнім єпископом владикою Василем (Осборном) та їх інтеграція до Архієпископії стали з боку владики Гавриїла мужнім вчинком, що мав на меті дати цим спільнотам змогу й надалі вести своє літургійне й душпастирське життя в мирі та відповідно до духовної спадщини їхнього засновника, митрополита Сурозького Антонія, чого вони більше не вважали можливим здійснювати в рамках свого попереднього канонічного підпорядкування. Урочисте проголошення прославлення отця Олексія Медведкова, а також отця Димитрія Клепініна, матері Марії (Скобцової) та їхніх сподвижників Іллі Фундамінського і Юрія (Георгія) Скобцова, канонізованих священним синодом Вселенського патріархату на прохання владики Гавриїла 16 січня 2004 року, було, безсумнівно, визначною подією, що мала особливе значення як для Православної Церкви на Заході, так і для Вселенської Церкви. Це була перша канонізація святих Православної Церкви, які жили в Західній Європі в новий час. Владика Гавриїл очолив урочисту літургію прославлення 1 і 2 травня 2004 року в Олександро-Невському соборі.
Здоров’я архієпископа Гавриїла, якого на початку 2011 року лікували від ракової пухлини легень, швидко погіршилося в другій половині 2012 року внаслідок наслідків хіміотерапії. Від часу виходу на спокій у січні 2013 року владика Гавриїл оселився у своєму будинку біля церкви в Маастрихті й далі проходив дуже важке медичне лікування. За кілька днів до кончини його довелося помістити в будинок догляду й лікування «De Keerderberg». Після раптового погіршення стану його знову перевезли 24 жовтня до академічної лікарні Маастрихта (AZM). Там він і відійшов у ніч з 25 на 26 жовтня 2013 року. Щойно було оголошено про його кончину, митрополит Еммануїл поширив таке повідомлення: «Щойно я дізнався сумну новину й хотів негайно поділитися нею з вами. Архієпископ Гавриїл упокоївся. Помолімося за спокій його душі, і хай буде вічна його пам’ять».
Тіло покійного архієпископа було покладено в церкві в Маастрихті ввечері 26 жовтня, а в середині тижня його має бути перевезено до Парижа. Похорон владики Гавриїла звершуватиметься в Олександро-Невському соборі під головуванням митрополита Еммануїла, який тимчасово керує Архієпископією. Поховання має відбутися згодом у крипті церкви на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа (Ессонн), де вже спочивають його попередники — митрополити Євлогій і Володимир та архієпископи Георгій (Тарасов), Георгій (Вагнер) і Сергій (Коновалов).
«Отже, настала хвилина розлучитися з вами. […] Попри всілякі скорботи, майте завжди довіру й надію на Слово Боже, яке є запорукою нашого спасіння й зміцненням нашої Церкви. Свобода Церкви та вселенськість православної віри — це два скарби, які я прагнув зберегти, за прикладом моїх попередників на чолі цієї Архієпископії. І це для того, щоб ми могли зосередитися на тому, що в очах учнів Христових має становити «єдине потрібне»: «Шукайте Царства Божого та правди Його», як велить нам сам Господь (Мт 6, 33). Моїм останнім словом буде прохання зберігати вашу любов і вашу єдність. Це найдорожчий скарб нашої Церкви. Нехай Господь рачить «дати вам духа мудрості» та «просвітити очі серця вашого, щоб ви знали, яка надія покликання Його» (Еф 1, 17-18)» (пастирський лист владики Гавриїла від 8 січня 2013 року).
А. Н.
Ось уривок із пастирського листа владики, опублікованого до Великодня 2012 року:
«…Коли ми дивимося на наші життя, на життя всіх людей на землі, нас спокушає смуток, і ми могли б сказати, як Еклезіяст: «Усе — марнота й ловіння вітру» (Екл 2, 17). Скільки нещасть, скільки любовей, що розбиваються! Тяжка хвороба, несподівана пригода, старість, коли все занепадає, — усе це причини для пригніченості. Багато молодих людей сумніваються у своєму майбутньому й охоплені тривогою, шукаючи іноді замінників без завтрашнього дня.
Перед обличчям цих страхів, цих тривог слід пам’ятати, що перед Великоднем є Страсна п’ятниця! Слід знову замислитися над Гетсиманією – «Скорботна душа Моя аж до смерті» – і над розп’яттям – «Боже Мій, чому Ти Мене покинув?». Тоді ми зрозуміємо, що Воскресіння — це не проста й мила родинна учта, яку забувають уже наступного дня, а справжнє джерело, що б’є, гімн життю й любові! Якщо Христос прийняв страждання, приниження («кенозис»), відчуження, відкинення, страшну самотність, покинутість апостолами і, зрештою, смерть на Хресті, то для того, щоб завдяки таїнству Воскресіння, що настало потому, ми більше не боялися! …»